В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

У сьогоднішньому євангельському читанні всі ми чули принципово важливі та всім добре відомі слова Христа Спасителя про те, що ж є найголовнішим у Божому Законі. Отже, у сьогоднішньому уривку з 22 розділу Євангелія від Матвія, зокрема, йдеться про наступне: «Законник, слухаючи Його, спитав, говорячи: Вчителю! Яка найбільша заповідь у законі? Ісус сказав йому: возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і усім розумом твоїм: ця є першою і найбільшою заповіддю; друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях стверджується увесь закон і пророки» (Мв. 22:35-40).

Перш за все слід зазначити, що у Своїй відповіді юдейському книжнику Спаситель поєднав два старозавітних біблійних тексти: «Люби Господа Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всіма силами твоїми» (Повт. зак. 6:5) та «Люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19:18). Про що ж говорить нам це цитування Христом закону Мойсея?

По-перше, ця відповідь Спасителя була абсолютно достатньої та вичерпною. Адже дійсно з усіх 613-ти великих і малих повелінь Творця до Свого народу, котрі ми можемо знайти у Мойсеєвому законі (Торі), саме ці дві заповіді є принципово важливими та саме вони вміщають у себе всі інші Божі вимоги до людей. По-друге, Своєю змістовною та вичерпною відповіддю Ісус з Назарету показав Своє бездоганне знання Слова Божого, Святого Письма. І саме за допомогою доречного та точного цитування біблійних текстів Христос не лишає Своїм опонентам жодних шансів на те, щоб вони могли підловити та, умовно кажучи, загнати Його у глухий кут, так само, як це відбулось у момент Його спокуси дияволом (див. Мв. 4:1-11), де Господь позбавив диявола будь-яких шансів на перемогу над Собою, саме цитуючи Святе Письмо.

Щодо першої частини Христової відповіді книжнику слід зазначити, що ми, безумовно, повинні любити Бога всім своїм єством. Творець не вимагає від нас автоматичного звершення звичних та, нерідко, беззмістовних зовнішніх релігійних ритуалів та обрядів. Пріоритетним напрямком нашої розумової діяльності та духовного розвитку повинні стати роздуми не про якісь приземлені побутові речі, а про те, що ж саме Господь хотів сказати нам у Своєму Слові, та чого Він чекає від кожного з нас. В старозавітній Книзі Ісуса Навіна сказано: «Нехай не відходить ця книга закону від уст твоїх; але повчайся в ній день і ніч, щоб точно виконувати все, що в ній написано: тоді ти досягнеш успіху на шляхах твоїх та будеш вчиняти розсудливо» (Нав. 1:10). Крім того, наша емоційно-чуттєва складова та весь внутрішній світ християнина також повинен якісно оновитись, преобразитись та стати максимально наближеним до найбільш гармонійної Особистості в історії людства – Господа Ісуса Христа, учнями Котрого ми всі себе вважаємо. Саме тому апостол Павло у своєму Посланні до Филипійців закликає нас до наступного внутрішнього духовно-розумового стану: «В вас повинні бути ті ж почуття, що й у Христі Ісусі» (Флп. 2:5).

Тому ми цілком можемо зробити висновок, що наша любов до Бога повинна виявляти себе не тільки у зовнішніх діях по недільних або святкових днях. Щира любов до Всевишнього повинна цілком осягнути всі складові нашої людської природи, навчити нас щомиті жити перед лицем Господнім (див. Пс. 114:9), дивитись на оточуючий нас світ поглядом Божої людини, а також намагатись втілювати принципи Божого Царства у нашому повсякденному земному житті.

Щодо другої частини відповіді Христа про любов до ближнього варто зазначити, що справжня любов до оточуючих нас людей – це не сукупність сентиментальних та емоційних переживань, що часто супроводжуються наскільки широкими, настільки ж і нещирими взаємними посмішками. Перш за все, мова йде про необхідність подарувати людині відчуття того, що вона – не на самоті, що вона комусь потрібна, що бодай хтось щиро переймається її проблемами та скорботами, і що незважаючи на удавану безвихідь того положення, у котрому, можливо, опинилась людина, все ж таки вихід є завжди, і цей вихід – у Бозі, у щирому зверненні до Нього, та у підпорядкуванні свого життя та усіх своїх дій волі Божій.

Апостол Павло у своїй основній праці, Посланні до Римлян, закликає кожного з нас: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте із тими, хто плаче» (Рим. 12:15). Ми часто чуємо і в церковних проповідях, і в бесідах духовенства зі своїми чадами, і в духовних радіо- та телепередачах, що необхідно зрощувати в собі таку принципово важливу християнську чесноту як співчуття до чужого горя та вміння розділити із ближнім його скорботу. І це дійсно необхідно. Але мало хто звертає увагу на те, що ми також повинні вміти щиро, від усієї душі та всього серця порадіти разом із людиною з приводу якихось її успіхів, звершень та досягнень. Тобто ми повинні вміти примножити радість нашого ближнього, а не поступово занурюватись у тенета банальних заздрощів, як це, нажаль, дуже часто буває. Тому людина, котра щиро любить свого ближнього істинною християнською любов’ю, у будь-якій ситуації намагатиметься, по-перше, полегшити скорботу свого ближнього та, по-друге, примножити його радість.

Крім того слід згадати, що у православному богослов’ї існує т. зв. концепція обоження людини, котра була детально розроблена свт. Григорієм Паламою, а у ХХ ст. була систематизована проф. В. М. Лосським. Згідно цього вчення ті люди, котрі пережили релігійне почуття, за умови подальшого свідомого, осмисленого християнського життя та цілеспрямованого аскетичного подвигу, можуть, як пише апостол Петро, стати «причасниками Божого єства» (2 Пет. 1:4). Але, в контексті сьогоднішньої бесіди, варто зазначити, що перед тим, як захоплюватись такими глобальними богословськими ідеями про вершини духовного життя, про єдність з Богом та обоження, ми, перш за все, для початку, повинні стати справжніми людьми по відношенню одне до одного. Навряд чи нам потрібно дарма гаяти дорогоцінний час та мрійливо заноситись за хмари, захоплюючись такими високими матеріями. Треба почати з малого і вкорінити в своїй душі елементарні загальнолюдські чесноти: повагу, дружність, ввічливість, чуйність, співчуття, щиру увагу та повагу до ближнього.

І останнє. Так само як усі чисельні Божі заповіді з Мойсеєвого закону вміщаються у дві лаконічні вимоги – любити Бога та любити ближнього, так само й абсолютно усі щойно згадані обов’язки християнина по відношенню до ближнього цілком вміщуються в одне об’ємне поняття – людяність. Заклик Христа любити ближнього – це заклик до того, аби ми навчились сприймати будь-яку людину, навіть таку людину, котра опустилась до найнижчого соціального рівня, не як остаточно втраченого для суспільства нікчему, а як образ Божий, хай навіть спотворений гріхом до невпізнання. Як закликав колись великий французький письменник, поет, драматург та громадський діяч Віктор Гюго, «будьте людиною, перш за все і більше за все. Не бійтесь занадто обтяжити себе гуманністю».

17 вересня 2017 р.,

Неділя 15-та після П’ятидесятниці,

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),

прот. Андрій Шиманович